31 липня 2023 Вищий антикорупційний суд (ВАКС) в рамках справи № 991/6040/23, провадження 2-а/991/17/23 (ЄДРСРУ № 112597143) досліджував шлюбний договір між відповідачем та третьою особою, яким врегульовані майнові відносини подружжя і на підставі чого третя особа стверджувала про непоширення на належне особисто їй майно правил щодо спільної сумісної власності подружжя.
Але «зацікавлена особа» наполягла, що хтось із подружжя (напевно Відповідач) знаходиться в «надзвичайно невигідному матеріальному становище» і тому…
Відповідно до статті 355 ЦКУ майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно із статтею 358 ЦКУ спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Частинами 1, 2 статті 7 Сімейного кодексу України (далі-СКУ) встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 60 СКУ визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Стаття 61 СКУ передбачає, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 статті 67 СКУ визначено, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
Частиною 1 статті 70 СКУ встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частина 1 статті 92 СКУ визначає, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
Стаття 93 СКУ визначає таке: 1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. 2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов`язки подружжя як батьків. 3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. 4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. 5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Частина 2 статті 95 СКУ визначає, що якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
Стаття 97 СКУ визначає таке: 1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. 2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. 3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. 4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. 5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
З огляду на вищенаведене, правовий режим майна подружжя розглядається як система юридичних правил, що визначають обсяг прав та обов`язків подружжя стосовно майна, порядок придбання та його продажу, відповідальність подружжя по спільних або особистих зобов`язаннях, з метою всебічного упорядкування майнових відносин у сім`ї, забезпечення та захисту майнових прав та законних інтересів подружжя.
Правовий режим майна подружжя розрізняється залежно від того, ким він встановлений - законом чи самим подружжям, тобто вирізняють законний (легальний) і договірний (контрактний) правові режими подружнього майна, які суттєво відрізняються один від одного за своїми основними характеристиками та правовими заходами, що включені до їх складу.
(!) Загалом сімейному праву України притаманна презумпція спільності майна подружжя, у зв`язку з чим доведенню підлягає лише факт приналежності майна до роздільного майна подружжя. У разі визнання судом недостатності доказів належності спірного майна до роздільної власності одного з подружжя таке майно визнається таким, що належить на праві спільної сумісної власності.
Статтею 203 ЦКУ визначено таке: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Також статтею 215 ЦКУ визначено таке: 1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. 2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому частиною 4, 5 статті 216 ЦКУ визначено, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Стаття 217 ЦКУ визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Окрім того, частини 1, 2 статті 228 ЦКУ визначають таке: 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Стаття 236 ЦКУ визначає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Суд враховує таку правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 в справі №522/22473/15-ц: «153. Велика Палата Верховного Суду насамперед нагадує, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує висновок щодо нікчемності правочину. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Подібні висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19, пункти 53, 54), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 74,75) та багатьох інших. Аналогічно позовна вимога про визнання неукладеного правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу».
З урахуванням підстав поданого позову та аналізу шлюбного договору суд вважає, що умови такого договору є нікчемними в частині визнання особистою приватною власністю одного з подружжя рухомого і нерухомого майна, яке підлягає державній реєстрації, як такі, що суперечать актам цивільного законодавства (норми частин 4, 5 статті 93 СКУ), інтересам держави і суспільства, його моральним засадам та порушуватимуть публічний порядок, що не вимагає наявності рішення суду про визнання їх недійсними.
Відтак є неспроможними доводи третьої особи щодо належності до її особистої приватної власності транспортного засобу, земельних ділянок та домоволодіння, зареєстрованих на третю особу, які відтак є об`єктами спільної сумісної власності подружжя відповідача та третьої особи.
Враховуючи вищенаведені обставини, суд констатує, що відповідач може опосередковано (через третю особу) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження такими об`єктами спільної сумісної власності подружжя, що дає підстави для їх стягнення в дохід держави.
Матеріали по темі: «Шлюбний договір: визнання недійсним за рішенням суду»
«Процесуальні строки застосування санкцій про стягнення в дохід держави активів»
Теги: шлюбний договір, брачный договор, санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, визнання шлюбного договору недійсним, сімейні спори, поділ майна подружжя, приватна власність, спільна власність, захист прав, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов