30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди.
Стаття 55 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання. За змістом ч.6 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У ч.3 ст.124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002, серед іншого вказав, що наведені вище норми забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яким у разі виникнення спору можуть скористатися, зокрема, суб`єкти господарських правовідносин (юридичні особи та інші суб`єкти господарських відносин).
Право на звернення до суду також передбачене ч.1 ст.6 Конвенції, що ратифікована Україною. Відповідно до Конвенції кожен, у тому числі юридичні особи, має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
У частинах 1, 2 ст.7 Закону "Про судоустрій і статус суддів" також вказано, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Частина 1 ст.8 цього Закону проголошує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Водночас право на звернення до суду не є абсолютним (рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(ІІ)/2021). Держава може регулювати право на доступ до суду та судочинство і встановлювати такі межі доступу до суду, які хоч і будуть обмежувати право на суд, але будуть пропорційними до тої мети, якої прагне досягнути держава, і не будуть порушувати сутнісний зміст права на доступ до суду.
У низці рішень Конституційний Суд України вказав, що держава може регулювати та обмежувати право особи на доступ до суду і визначив межі, коли таке регулювання буде правомірним. Так, у рішенні від 08.04.2015 №3-рп/2015 Конституційний Суд України зазначив, що згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, однак таке обмеження не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Більш того, у своїй практиці ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч.1 ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Проте право доступу до суду не має обмежуватися таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження буде відповідати ст.6, лише якщо воно переслідує легітимну мету та є розумно пропорційним до поставленої мети (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany [GC], 42527/98, § 44, ECHR 2001-VIII; Waite and Kennedy v. Germany [GC], no. 26083/94, § 59, ECHR 1999-1; T.P. and KM. v. the United Kingdom [GC], no. 28945/95, § 98, ECHR 2001-V; Zand Others v. the United Kingdom [GC], no. 29392/95, § 93, ECHR 2001-V).
Таким чином, право на доступ до суду є правом особи (можливістю особи) звернутися до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, що гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовими актами та національним законодавством. Право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути піддане допустимим обмеженням з боку держави, якщо таке обмеження не є свавільним та несправедливим, а також існує пропорційність між використаним засобом та поставленою метою, і сутнісний зміст права на доступ до суду не буде зведений нанівець.
ВИСНОВОК: право на доступ до суду із самостійним позовом про визнання недійсним третейської (арбітражної) угоди є правомірно обмеженим, щоб забезпечити режим сприяння арбітражу в Україні.
Таке обмеження не є свавільним чи несправедливим; воно переслідує легітимну мету - сприяти визнанню третейських (арбітражних) угод, покращувати ефективність третейського (арбітражного) процесу та виконуваність третейських (арбітражних) рішень, забезпечити гарантії, що будь-які спори між сторонами третейської (арбітражної) угоди будуть вирішуватися саме в третейському суді (арбітражі). Таке обмеження є пропорційним поставленій меті і жодним чином не порушує права на доступ до суду, адже чинне законодавство України передбачає три випадки, коли дійсність третейської (арбітражної) угоди може бути оцінена національним судом.
Прикметно, що в низці справ з аналогічним предметом позову, які переглядалися Верховним Судом (визнання недійсної третейської угоди), суди ухвалювали рішення про відмову в задоволенні позову: №910/1935/19, №910/8866/17, №941/1928/21, №925/221/21, №904/67/21, №925/891/20, №904/4890/20, №911/1803/19, №910/10275/16, №922/2508/18, №910/8863/17, №910/9841/20 тощо. Наведене опосередковано підтверджує, про неналежність відповідного способу захисту, який використовується не для захисту прав та законних інтересів, а переважно для уникнення боржниками виконання рішень третейських судів або затягування ними розгляду.
Матеріал по темі: «Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди»